Віктор Гусев
Коментатор: «Дмитро, ми в прямому ефірі російського телебачення. Будь ласка, два слова про гру нашої збірної». Дмитро Харін: «Два слова? А можна чотири?» Коментатор: «Звичайно!» Дмитро Харін: «Знову ми в же.!»
Багато води витекло з 24 червня 1994 року і цього пам’ятного для мене інтерв’ю з воротарем збірної Росії. Відбулося воно після програного шведам (1:3) матчу чемпіонату світу. Так, команду Павла Садиріна чекала ще гра з Камеруном, яка увійде до історії пя-тігольовим рекордом Олега Са-ленко. І в той момент теоретично ще залишався варіант, при якому ми могли продовжити боротьбу.
Але Дмитро Ха-рін вже розумів всю безперспективність цих надій.
І ось рік 2оо6. Давно позаду безпорадне 0:0 в Братиславі. Попереду новий відбірковий цикл – тепер уже чемпіонату Європи. А значить, нові прямі ефіри, нові трансляції, яких чекатиме вся країна.
Репортажі про матчі футбольної збірної Росії стали головним коментаторським випробуванням останнім часом. Ну, наприклад, скажіть мені, як починати розповідь про гру?
Відразу «зливати воду»? Але навіщо тоді взагалі сідати до мікрофону? Тому, навіть якщо наш суперник, припустимо, збірна Голландії або Бразилії, упевнений, починати все ж таки треба з надією. І хай потім тебе звинуватять в «непослідовності», іншого варіанту, на жаль, немає.
Наша збірна – наш хрест. Коментувати матч між «Реалом» і «Ювентусом» в Лізі чемпіонів або Францією і Бразилією у фіналі чемпіонату світу – це, якщо дозволите, «чисте мистецтво». Це як грати «на чистих м’ячах». А ось коментар ігор, в яких на карту ставиться чи не національний престиж, подібний до протистояння наймогутнішому пресингу.
Коли фраза з репортажу здатна підняти некерований натовп на міські безчинства з биттям вітрин і перевертанням автомобілів.
Спершу, виявляється, наших не можна ні хвалити, ні лаяти. Тому що якщо коментатор похвалив і у результаті програли, означає «наврочив», а якщо наперед посварив і все закінчилося тим же результатом, то «накаркав».
З вдячною думкою про те, що ні худа без добра, згадую про репортаж, що не відбувся, з бразильського міста Форталеза, де 18 листопада igg8 року російська збірна на очах 76 тисяч (!) глядачів була розгромлена в товариському матчі королями футболу – 1:5.
Тоді клуби відмовили головному тренерові нашої команди Анатолію Бишовпу в цілій групі провідних гравців під тим приводом, що задумана ним поїздка дуже дальня. А коментатора на арені зустріла невинно порожня кабіна – мовляв, мікрофони з моніторами і іншим устаткуванням треба було везти з собою. Вести репортаж довелося колезі Андрію Голованову, що підстраховував мене в московській студії.
І йому навряд чи можна було позаздрити.